31–й тур чемпіонату країни по футболу закінчився вчора матчем в Борісове, в якому БАТЕ приймав мінське «Динамо». Від результату цього поєдинку залежала доля золотих медалей, а «срібло» (як мінімум) після перемоги над «Мінськом» собі на шию повісив «Шахтар». З чим ми солигорцев і поздоровляємо.
Першість наближається до завершення. «Німан», обігравши «Белшину», практично забезпечив себе від вильоту в першу лігу, мінське «Динамо» все ще мріє про медалі, а ті, хто в серединці таблиці, ведуть непомітне життя, приховано готуючись вже до наступного сезону. Але і в цьому буденному житті можна відшукати немало цікавого.
Цю історію так і хочеться почати з традиційних для повчальних казок слів «жил–бил». Проте наш персонаж, що діє, ще зовсім молодий і ще зовсім майже не жив і не був. Він лише починає свою футбольну дорогу, але проте його приклад — іншим наука.
Захисникові брестського «Динамо» Ігорю Бурко 22 роки. Всього 7 років тому цей світловолосий дуже скромний парубок почав займатися футболом (у 15 років, коли деякі вже закінчують), 6 місяців тому він дебютував в другій лізі чемпіонату Білорусі, а тепер Ігор — один з основних гравців команди Юрія Пунтуса, що недавно попав в символічну збірну туру. Казка, та і годі.
— На Ігоря я наткнувся випадково, — признається Олександр Міхальченко, головний тренер смолевичского «Вігваму». — Наша команда ще не грала в другій лізі, ми лише створювали колектив і збиралися їхати на турнір до Києва. І тут мені підказали, що в БГУФК вчиться талановитий парубок, який раніше взагалі толком ніде не грав. Коли я випустив його вперше на полі, то ледве не злякався: так він невпевнено виглядав. Але тепер можу сказати, що саме завдяки Бурко наш «Вігвам» не пропускав в першому крузі нинішньої першості другої ліги більше 5 матчів підряд. Швидкий, упевнений, чіпкий, компанійський, не розпещений спокусами великого міста. Приклад того, як людина своєї мети добивається сама. Ігор був лідером нашої команди, постійно прогресував і заслужив на підвищення в класі. Якби він «засвітився» ледве раніше, то, цілком імовірно, зіграв би і за молодіжну збірну країни.
— Я тоді дуже хвилювався, — підхоплює естафету у колишнього тренера сам Ігор. — Пам’ятаю, як нам разом з моїм хорошим товаришем воротарем Сашею Черкасом мав відбутися перегляд в брестському «Динамо», двостороння гра. У результаті наша команда матч провалила, поступилася з рахунком розгрому. Я подумав, що все, труба справа. Але через день мені подзвонив Юрій Іосифович Пунтус і сказав, аби збирав речі і переїжджав до Бреста. Для мене це було справжнє свято.
— А хлопці мабуть жартували, що до них індієць з «Вігваму» приїхав.
— Жартів вистачало. Мабуть, не сприйняли серйозно мою колишню команду. Хоча я упевнений, що парубки з дружини Міхальченко ще пошумуть. Думаю, ви ще почуєте про них.
— До речі, а Юрій Пудишев тобі яке прізвисько дав?
— Куманом назвав. Говорить, що я швидкий, як той голландець, та і зовні ми схожі. Після таких порівнянь слід ще старанніше грати, аби довести свою спроможність.
— Напруження вищої ліги вже відчуло?
— Звичайно. Порівнювати з другою лігою навіть не слід. Абсолютно інший рівень гри, її розуміння. Спасибі Олексію Баге, який постійно допомагає мені порадою. Хоча зараз я вже влився, стало трохи трохи легше. Правда, претензій до себе у мене вистачає. Хоч би з приводу вибору позиції на полі. Помиляюся інколи, але сподіваюся, що все прийде з досвідом.
— А хто з суперників тебе більше інших вразив своїми діями?
— Недавно з БАТЕ грали. Раніше спостерігав за грою борисовчан лише з трибуни або по телевізору. Думав, що грають вони не так вже і швидко, як багато хто говорить. Але коли вийшов проти них на полі, то мої відчуття кардинально змінилися. Мені на фланзі довелося грати проти Павла Нехайчика. Ну і набегался ж я з ним!
— Говорять, що ти стометрівку майже за 11 секунд пробігаєш. Майже як Валерій Велічко свого часу. Це де ж тебе так навчили?
— У Березіно. Містечко у нас, звичайно, не футбольний, тому футболом я почав займатися з 14 років. Мені батьки в Мінську купили перші бутси. Пізніше я виявився на перегляді в мінській СДЮШОР–5, але там сказали, що «неперспективний». А тут ще батьки постійно говорили, що пора закінчувати з футболом і вступати до університету. 18 — 19 років все-таки не той вік, коли починають кар’єру. У результаті поступив в БГУФК, але лише на платну форму навчання. Паралельно грав у футбол за команду кафедри. А пізніше вже виявився в «Вігвамі». Пам’ятаю, як після пар з друзями ходив на матчі БАТЕ в Лізі чемпіонів, хворів разом з ними і навіть не передбачав, що через пару років буду професійним гравцем і зіграю проти чемпіона. До речі, так і не перевівся на заочку. Викладачі висилають мені завдання, контрольні, і я після тренувань сиджу удома, працюю над ними.
— Як думаєш, чи можуть парубки з невеликих райцентрів пробитися в професійний футбол або це лише одиничні випадки?
— Ну чому ж? Моя ось мрія збулася.
— Напевно, чекаєш не діждешся, коли відпустка настане?
— Ні, ще не награвся. Адже мені футбол лише в задоволення.
— Конкуренції не відчуваєш?
— На мою позицію — крайній захисник — претендують декілька гравців. Конкуренція є, але я не скажу, що її побоююся. «Динамо» — клуб хороший, ставлячий перед собою наступного року високі цілі. Допомогти їх добитися — моє завдання.
Шанс — це лише аванс
Провінційний футбол, що випробовує чималі проблеми, продовжує давати нам приголомшливих, самобутніх, ні на кого не схожих гравців. Напевно, дійсно говорять в них працьовитість, безневинне і чесне прагнення добитися своєї мети і перетворити дитячу мрію на реальність. За прикладами далеко ходити не треба. Динамівець з Мінська Сергій Кисляк зробив свої перші спортивні кроки в маленькому Каменце. Валерій Стріпейкис починав в лепельском «Динамо», а Андрій Лаврік ганяв м’яч по запорошених дворах Червеня. Небагато знають, що Олександр Павлов, відмінно виступаючий сьогодні за Борисов БАТЕ, почав займатися в Белинічах. Адже є у складі чемпіонів і Олександр Володько, що з’явився на світ в селі Мотоль. Та і Віктор Гончаренко, що заставляє все більше і більше людей вірити в його тренерський талант, з’явився на світ в Хойниках, на Гомельщине.
Успішними їх зробила завзятість, з якою вони використовують свій шанс. У них вийшло. Значить, може вийти і у вас.
Фото Сергія Шелега.
Автор публікації: Тарас ЩИРИЙ