Віктор Якубян: Провал карабахського процесу в Астане – що далі?

Безвихідь, в якій виявився процес врегулювання нагорно-карабахского конфлікту після саміту ОБСЄ в Астане, була зумовлена і давно передбачався політиками і експертами в конфліктуючих країнах. Мабуть, лише самі посередники – співголови Мінської групи ОБСЄ, а також представники різних міжнародних організацій, таких як Порада Європи, ОБСЄ і НАТО, а також їх Парламентських асамблей перманентно озвучували оптимістичні прогнози про золотий шанс і вікно можливості. Пригадаємо, саме такий визначеннями, починаючи з 2005 року, характеризували карабахський процес різні європейські, американські і російські політики, причому, незалежно від того, на якому етапі і в якому стані реально знаходяться переговори. Пояснити причини такого підходу не складно – делеговані цими структурами особи просто прагнули закріпити власне значення, як мовиться, відпрацьовували свій шматок хліба. Керівники Вірменії і Азербайджану у свою чергу покірно приймали представників цих структур, ділилися з ними своїми спостереженнями і раз по раз висловлювали свої позиції, а також зустрічалися один з одним під їх егідою. Відверто кажучи, нічого іншого від них чекати і не доводилося, оскільки відмова від переговорів могла б бути розцінена як прояв неконструктивної позиції.

Що ж у результаті перешкодило Єревану і Баку прийти до угоди, чому місія Росії, Франції і США, в усякому разі, на даний момент, не привела до якого-небудь прогресу, а за великим рахунком, навпаки, ще більше віддалила перспективу світу. Як представляється, підготовлений зусиллями Мінської групи проект Мадридського документа, що містить так звані базові принципи врегулювання нагорно-карабахского конфлікту, просто нежиттєздатний і позбавлений практичного сенсу. Так, теоретично, якщо Єреван відведе війська з буферної зони, а Карабах прийме назад десятки тисяч азербайджанських біженців, то щось і може вийти. Але вся річ у тому, що ці кроки не реалізовуються і практично миттєво приведуть до розбалансування складної системи зовнішніх і внутрішніх механізмів, а у результаті до громадянської війни у Вірменії і нового міждержавного конфлікту з Азербайджаном. Або ось інший сценарій. Якщо на першому етапі Азербайджан погодиться на підписання мирного договору і надання Карабаху тимчасового статусу, а потім змириться з підсумками нового референдуму в НКР, звичайно ж, в цьому випадку Вірменія не лише відведе війська, але і скаже спасибі азербайджанському лідерові. Але і тут заковика – жодного азербайджанського лідера на той момент вже не буде, його просто зметуть народні маси. Так в чому ж полягає прикладний сенс цих самих базових принципів або пунктів, якщо виконання кожного з них лише посилює ситуацію? Можливо, він в останньому пункті, що визначає необхідність проведення в регіоні конфлікту миротворчої місії? Але і цей пункт нічого хорошого не обіцяє. По-перше, незрозуміло які саме країни братимуть участь в цій операції, по-друге, як до неї віднесуться сусідні держави, з якими граничать Вірменія, Азербайджан, та і сам Карабах. Мова, в першу, черга, йде про Іран.

Отже, треба констатувати, що вироблений Мінською групою ОБСЄ проект Мадридського документа не лише нежиттєздатний, але і небезпечний. Жоден з включених в нього пунктів, підтриманих спеціальними заявами президентів Барака Обами, Дмитра Медеведва і Николя Саркозі, не може бути здійснений за визначенням, оскільки багатий ускладненнями і зривом в пропасти війни. Вірменія не здатна відтягнути війська, оскільки отримає внутрішній політичний конфлікт в Єревані і новий конфлікт з самим Карабахом, Азербайджан не здатний змиритися з підсумками нового референдуму і легітимним статусом Карабаху, обоє не здатні прийняти назад біженців і розмістити на своїх кордонах військовослужбовців третіх держав.

Ймовірно, це давно усвідомили і президенти Вірменії і Азербайджану, до недавніх пір продолжавщие зустрічатися в різних містах і в різній обстановці, але що при цьому день від дня посилюють риторику і взаємні звинувачення. Справа дійшла до того, що на саміті ОБСЄ в Астане, де власне і мав бути підведений логічний підсумок Празького процесу (це в його рамках вироблений Мадридський документ), керівники Вірменії і Азербайджану дійшли до відкритих погроз і ультиматумів. До цього Ільхам Алієв кілька разів оголосив Єреван азербайджанським містом, а його вірменський колега пустився в незвичний для себе історичний екскурс, покликаний довести, що такого народу як азербайджанці тут не стояло. То хіба цього добивалися міжнародні посередники? У чому саме полягає сенс їх роботи – в досягненні світу або в розпалюванні нової війни, не цілком зрозуміло. Зі свого боку можемо сказати лише одне – це категорично неприйнятний! Оптимістичні заяви посередників виявилися настільки ж порожніми, як і завірення в конструктивізмі сторін конфлікту. Тим часом, вірмени і азербайджанці – прості громадяни двох країн знов стоять на порозі війни. Розпалені державною пропагандою тисячі громадян двох країн не відають, що творять. Скоро їх матері заливатимуться сльозами, дружини залишаться вдовами, а діти сиротами. Як, на початку 90-х, Єреван і Баку відразу перетворяться з життєрадісних і світлих столиць у фронтовий тил – що відправляє до Карабаху своїх громадян і одержуючих звідти труни. Ета страшна ціна, яку два народи заплатять за те, що віддали свою долю в руки неохайних політиків і безтурботних іноземних дипломатів, відвідуючих регіон конфлікту для того, щоб засвітитися перед пресою. На цих зустрічах, як правило, ллється потік порожньої демагогії і робляться багатозначні вирази осіб. Жоден іншої практичної користі вони не приносять. У цій рутині багато хто просто забув про ціну питання, а коли ним хтось про неї нагадують, то це викликає нервову реакцію.

Тим часом, правда полягає в тому, що в реаліях, що склалися, і в поточній міжнародній ситуації нагорно-карабахский конфлікт не може бути вирішений тупим нав’язуванням сторонам конфлікту примітивного переліку дій з однією і іншої сторони. Дорожні плани, що виробляються під копірку американцями на будь-який випадок життя, перестали давати необхідний результат без авіаційного бомбардування тих, хто по цій доріжці повинен просуватися, тих, хто не налагоджений до зради інтересів свого народу. Близькосхідний і Балканський досвід тому доказом. На очах Єревану і Баку розверталася і остання війна – серпня 2008 року. Яким чином США і Росія, що застосували силу в Косово і Південній Осетії, розраховують врегулювати схожу проблему в Карабаху світом? Хто може повірити в реальність цього? Хай би вирішили мирним способом косовскую і грузино-осетинскую проблеми? Проте знайшлися винуваті, з’явилися чинники і був запущений військовий сценарій! Де гарантії, що цього не станеться в Карабаху?

Проте, поза всяким сумнівом, ще більшу відповідальність за можливу трагедію в Карабаху нестимуть керівники Вірменії і Азербайджану. Саме вони – проблеми, що повністю володіють суттю, прекрасно усвідомлюють межу власних поступок, а значить і нездійсненність пропозицій посередників. Але правда в тому, що карабахська проблема з моменту отримання незалежності Вірменії і Азербайджану була і залишається наріжним каменем їх піраміди влади. Той, хто веде переговори з карабахської проблеми, стає виразником інтересів держави, носієм таємниці переговорів, а значить і одноосібним володарем доль двох народів. Виходить, чим довше переговори – тим довше влада? І не поважно, до чого вони у результаті приведуть. Ще простіше, йдеться про узурпації доль цілих поколінь вірмен і азербайджанців, що сподіваються на світ і спостерігають рік від року за цим театром абсурду. Жодного реального кроку, націленого на зближення позицій і подолання атмосфери недовір’я, президентами двох країн так і не було зроблено. Особливо відрізнився в розпалюванні ворожнечі азербайджанський лідер, який не упускав випадку для того, щоб озвучити нові погрози. Проте було б дуже наївно передбачати, що Ільхам Алієв розраховує на те, що Вірменія і вірменський народ ось так просто поступляться в цій боротьбі і відступлять від своєї позиції. У таких спорах капітуляція можлива лише як підсумок військової поразки. Чи означає це, що азербайджанський президент вів справу до нової війни спочатку? Немає! Він просто тягне час. Так само діє і його вірменський візаві. Демонструючи конструктивний настрій, він прекрасно розуміє, що ні єдиного кроку назад зробити не може. Проте стратегічна помилка обох президентів полягає в тому, що перезрілий плід має звичай зриватися і падати. Особливо, коли дерево розгойдують відразу декілька супердержав.

Незграбні підходи, на кшталт зухвалих сміх старань поєднати несумісне – територіальну цілісність і право народів на самовизначення, ведуть до нової війни. Знову-таки, ми переконалися в цьому на прикладі Косово і Південної Осетії. Проте сотні мудрих політиків, присутні в Астане, із завзятістю, гідною кращого вживання, з розчуленими виразами осіб знов і знов проповідують цінності Хельсінкі. Вони не хочуть визнавати, що після того, як США розчленували Ірак, але окрім озброєних курдів нічого там не виявили, універсальних методів вирішення міжнародних суперечок більше немає.

У цьому контексті провал переговорів на саміті в Астане – довгождане для сторін карабахського конфлікту подія, яка може стати як трампліном до війни, так і останнім шансом для двох політиків продемонструвати дійсно тверезий підхід і політичну відповідальність. Карабахська проблема потребує вироблення нового, абсолютно неординарного і, в деякій мірі, творчого механізму.

Як представляється, президентам Вірменії і Азербайджану необхідно, по-перше, припинити провокаційні заяви і відмовитися від погроз. Оголосити в зоні конфлікту повний штиль – ні єдиного пострілу.

По-друге, карабахська проблема має бути на міжнародному рівні оголошена Єреваном і Баку внутрішньою справою Вірменії і Азербайджану, а для її вирішення сформована двостороння міжвідомча комісія.

Необхідно організувати зустріч двох президентів тет-а-тет без посередників. Краще всього провести її в зоні конфлікту. Організаційна частина має бути доручена спеціальній двосторонній комісії, сформованій з представників міністерств оборони двох країн. У зоні карабахського конфлікту поки що немає іноземних військ і цим треба скористатися.

Президенти двох країн повинні також підписати договір про ненапад, а також програму відновлення довіри між двома країнами.

Нагірному Карабаху і що всією оточує його буферній зоні має бути наданий статус Нейтральної самостійної республіки (НСР).. Повна назва – Карабахська НСР у складі Вірменії і Азербайджану (КНСР-АА). У ідеологічному і пропагандистському сенсі це повинно бути оформлено як історична подія – возз’єднання Нагірного і Низовинного Карабаху.

Єреван і Баку повинні разом і одночасно визнати КНСР і оформити з нею і один з одним конфедеративні стосунки.

Після цього має бути сформований спільний вірмено-азербайджанський контингент, який розміститься на лінії зіткнення. Надлишки військових сил і техніки мають бути виведені із зони конфлікту.

Дієвим елементом вірмено-азербайджанського мирного договору повинна стати міжурядова програма із спільного відновлення міста Агдам. При цьому, вірменський і азербайджанський президенти можуть призвати міжнародне співтовариство фінансувати цю програму, проте відновні роботи повинні будуть здійснити міністерства містобудування двох країн – робітники з Вірменії і Азербайджану в рівній кількості. По оцінках фахівців, при достатньому фінансуванні, місто може бути відновлене за п’ять-шість років. Інформаційне освітлення програми відновлення Агдама здатне звести до нуля агресію і недовір’я, що заповнили ефір.

Після цього, азербайджанські біженці, які хочуть повернутися до Карабаху, мають бути розселені в Агдаме, а місту має бути наданий рівний із Степанакертом статус. Як робоча версія можна застосувати назви – Вірменська столиця КНСР і Азербайджанська столиця КНСР.

КНСР – парламентська республіка. Парламент має бути сформований на паритетній основі. Він може розташуватися між Степанакертом і Агдамом – в населеному пункті Аськеран.

Гарантами безпеці населення КНСР, в якої не буде Армії, а лише поліцейські сили, сформовані знову ж таки на паритетній основі і з чітким закріпленням зон відповідальності, будуть Вірменія і Азербайджан. Вони ж повинні подати спільну заявку на визнання КНСР з боку ООН.

У КНСР вільно ходитиме вірменська і азербайджанська валюти. Республіка має бути оголошена зоною вільної торгівлі і центром розвитку туризму. Поважно розуміти, що лише торгівля здатна відновити довіру між двома народами, а тому в населеному пункті Шуши (Шуша) має бути розгорнутий крупний регіональний торгівельний двір, а торгуючі там громадяни звільнені від податків і зборів.

Єреван і Баку повинні інформувати про цей план і попросити організаційної підтримки і сприяння в Ірану, Туреччини, Росії і Грузії. Внерегиональниє держави і організації мають бути терміново відсунуті з цього процесу.

Вищеописаний план дій, поза всяким сумнівом, може викликати посмішку. Звичайно, багато хто скаже, що це маревні ідеї, точно також позбавлені практичного вживання, як і Мадридський документ МІЛІГРАМА ОБСЄ. Але ніхто не зможе посперечатися з тим, що в разі реалізації описаного плану Вірменія і Азербайджан уникнуть головної загрози – зовнішнього вторгнення і диктату. Пора лідерам двох країн визнати відповідальність за долі мільйонів людей і не вести їх загибелі ради власної влади або ж на догоду зовнішнім силам. На сьогоднішній день лише прямий і прилюдний вірмено-азербайджанський діалог на вищому рівні може дозволити уникнути кровопролиття.

Віктор Якубян: Провал карабахського.

Повсягденні події:
Эта запись была опубликована в рубрике Політика. Добавить в закладки ссылку.

Комментирование закрыто.